Це розпочалося у вечорі, коли всі діти полягали спати. Марійка ніяк не могла заснути, і тоді вона підвелась з ліжка й підійшла до вікна. Дівчинка завжди мріяла побачити домовика, адже вона у нього вірила. Всі говорили, що його не існує, та Марійка не хотіла нікого слухати.
Раптом вона побачила падаючу зірку і загадала бажання: побачити домовика. Після цього лягла спати. А через годину почула, що до неї хтось звертається:
- «Я знаю! Ти мене давно чекаєш!?» Марійка підвелася, озирнулася, але нікого не побачила. Тоді вона подумала, що їй це здалося, і знов лягла. Але раптом біля її правого вуха, почулося:
- «Я тут, чого ти зі мною не розмовляєш?» Дівчинка злякано підвелася і сказала: - - Ти хто такий, що тобі треба?
-Я домовик, адже ти хотіла мене побачити?
- Домовик? Як це домовик? Всі говорять, що ти не існуєш?
- Ну і хай говорять. Вони ж мене не бачили, але ти в мене віриш, тому твоє бажання здійснилось. За те, що ти на мене давно чекала, я тобі подарую свій Ковпак, який зможе здійснити твоє бажання. Тобі лише потрібно сказати:
- «Домовик, домовик, ковпак тобі віддаю, за те бажання я маю». Потім ти його кидаєш назад через праве плече, і бажання здійсниться.
- А як же ти? - запитала Марійка, - Я тебе більше не побачу?
- Ні, але я тебе завжди бачитиму. У важку годину, буду допомагати.
Домовик віддав свій ковпак дівчині та швидко зник. Марійка не розгледіла його в пітьмі. Їй так швидко захотілося спати, що вона навіть забула заховати ковпак, який він подарував. Дівчинка міцно заснула, а ковпак впав вночі з ліжка на підлогу.
Настав ранок. Всіх вихователька піднімала з ліжка. Коли Марійка піднялась, вона побігла до Катрусі та розповіла про те; що вночі побачила домовика і він з нею розмовляв. Катруся їй не повірила й сказала, що їй все це наснилось.
Марійка образливо їй відповіла:
- Не віриш - і не треба. Він мені навіть подарував свій ковпак.
- Тану? Покажи його!
- Зараз, - сказала Марійка та почала його шукати. Але знайти його не могла.
- Я ж казала, що це сон, - похнюпилася Катруся і пішла.
Марійка здивувалася: «Куди міг подітися ковпак?». Та коли вона заправляла ліжко, то побачила, що він впав на підлогу. Дівчинка швидко підняла його, поклала до кишені. А для себе вирішила про цей ковпак більше нікому не говорити.
Після сніданку діти пішли на вулицю. Марійка пішла до себе в кімнату, почала щось писати. Минув день, а за ним другий і третій. Дівчині так і не з'являвся більше домовик.
Марійка так хотіла здійснення бажання, але, на жаль, не знала, що ж загадати. Одного разу вона побачила, що до хлопця старших класів приїхали родичі. Тоді їй дуже захотілося побачити і своїх батьків, яких давно не бачила. Дівчина швидко побігла до кімнати, але по дорозі її зупинила Катруся з слізьми на очах.
- Що трапилося Катрусю? - запитала Марійка.
- Мене відвозять до лікарні, бо в мене виявили смертельну хворобу, але чомусь не кажуть яку.
- Як це хворобу? Ти ж ще вчора була здорова?
- Я сама цього не можу зрозуміти.
- Ти надовго їдеш?
- Мабуть так.
Після цього Катю забрала медсестра і повела до машини. Марійка навіть забула про своє бажання.
Незадовго до вечері перед Марійкою з'явився домовик і сказав:
- Ну як?
- Що як? - перепитала вона.
- Я маю на увазі - гарно, що твоя подруга захворіла!
- Як це гарно? Навіщо ти це зробив?
- Як навіщо? Вона ж тебе тоді вранці образила. Пам'ятаєш, коли ти їй розповідала про мене?
- Негайно вилікуй її, - наказала Марійка.
- На жаль, не можу.
- Чому?
- Я їх виконую з ковпаком, який тобі подарував.
- А як же бути?
- Звісно як, тільки ти зможеш її вилікувати!
- Але ж я хотіла загадати, щоб батьки приїхали.
- Як знаєш. Але життя дорожче за бажання, проте його не купиш. А батьки в тебе ще будуть.
- Що ж мені робити?
- Просто загадай, щоб Катруся була здорова та і все.
- А зараз можна? - запитала Марійка Домовика.
- Звичайно, - відповів той.
- Зачекай, - сказала Марійка і побігла кудись.
- Ти куди?
Марійка повернулась щаслива, але Домовика не було.
- Де ж він? - подумала дівчина.
- Я тут, - сказав Домовик. На голові у нього був ковпак.
Минув тиждень, повернулася Катруся і відразу прибігла до Марії.
- Марю, я вірю, вірю!
- У що ти віриш?
- Ну в того, про кого ти мені розповідала.
- У домовика? - запитала Марійка. - Яка я рада за тебе, Катю!
- Ти, Марю, не зрозуміла. Я його теж побачила.
З того дня Катя кожний вечір ходила до Марійки. Вони розмовляли про русалок, домовиків, ельфів. Катя раділа з того, що вилікувалась. А до Марійки за два тижні, на її день народження, приїхали батьки та подарували їй великого м'якого домовика.
Скінчилась ще одна подорож домовика по світу, але щовечора він заглядає у віконечко до дітей, які в нього вірять.
Гавриленко Олена (14 років), місто Бердянськ, учениця школи-інтернату
|
