Побачив людину. В тієї людини замість голови була скринька. Я постукав – пусто.

- Напиши мені листа, - каже.

- Навіщо? – питаю.

- Напиши листа, - наполягає.

    Написав лист: «Привіт! Мене звати Вася. А тебе? Мені здається, що ти дуже мудра людина». Ставлю листа в скриню. Почув биття його серця. Постукав – музика грає.

- Дякую, - каже.

- Нема за що, - відповідаю.

- У всьому є сенс. Навіть в одному листі.

                       ІІ.

    Він мене повів невідомо куди. Потім я побачив стіну з крижинками, з яких капала вода. Мій друг сказав:

- Взимку тут з’являються нові крижинки на стіні, весною вони тануть, з них капає вода. Влітку капає сильніше, а восени крижинки закінчуються. Причому тут, у цьому краю, кожна пора року відбувається окремо.

    Він підійшов до малесенької крижинки, поруч з якою відчувалося пізнє літо. Не знати чому, з скрині потекли сльози. Мене серце потягнуло до великої крижини, яку окружляла рання весна. Ми пішли, бо за кожною каплею ми ставали дорослішими та старшими, а споглядання прискорювало цей процес.

                     ІІІ.

- Ну що, друже, бувай! – кажу.

- Дивись на зорі… - ігнорує.

- Ну перестань!

- Зорі, які вони прості та непрості.

- Ну то й що? Їх же мільярди.

- У всьому є сенс… Бачиш, маленьку яскраву зорю? Вона моя… В ній моя душа. Вона - як і всі інші, але вона одна. Моя…

- Зачекай…

- Ці зорі утворюють серце. Вони належать членам мого роду. Тільки моя не згасла…