Найбільша вдача - це зустріч
з доброю людиною, яка може
тебе вразити словом або ділом
Із висловлювань мами
Погода була найзвичайнісінька: хороша осіння погода незабутнього телевізійно-космічного віку.
Тієї чудової днини, повертаючись зі школи додому, я згадала, що завтра в мами День Народження. Дуже я люблю свою маму. «Як привітати, що подарувати? - крутилося в голові. - Квіти! Але не звичайні, земні (їх зараз на базарах, хоч греблю гати), а особливі, яких ще ніхто нікому не дарував.»
А з динаміка репродуктора неслося: «І на Марсі будуть яблуні цвісти». - Ну що ж, на Марс так на Марс! Дуже добре, я живу в такий час, коли космічні ракети, космічні літаки стали звичайним транспортом.
На Марс долетіла я щасливо. Правда, не дуже добре переношу невагомість і через те старалась не вставати з крісла. Але ж дорога далеченька. Я вирішила помандрувати по кораблю. Хотіла натиснути на червону кнопку, а саме: на кнопку екстреного гальмування. А потім пілоту довелося знімати мене зі стелі рубки керування. Та пілоти за це не дуже розсердилися.
На Марсі я оглянула місто, з'їздила з туристами в пустелю й побувала у Великих печерах. На Марсі працює багато наших фахівців, і марсіяни допомогли нам збудувати величезний купол дитячого містечка. У містечку добре - там ростуть справжні земні дерева і квіти. Але ж вони земні! А мені потрібно інші.
Я звернулася до марсіян: - Я дівчинка з Землі. Допоможіть мені знайти незвичайні квіти. Говорять, що вони ростуть тут.
- Ні, дівчино, - сказав поважний марсіянин, - їх знищили тутекси. Почувши про тутексів, марсіян як корова язиком злизала. А дідусь-марсіянин продовжував:
- Багато тисяч років тому на Марсі існувала таємнича цивілізація тутексів. Від неї лишилися тільки кам'яні піраміди. Досі марсіяни не змогли знайти жодної будівлі тутексів - самі пірамідки, розкидані в пустелі й занесені піском. Але ми шукаємо ці будівлі і знайдемо. А тобі, дитино, потрібно на планету Сураж. Ця планета в іншій Галактиці.
Біжу до корабля.
- Шановні, нам потрібно летіти на планету Сураж.
- Це неважко, - сказав пілот.
Блідо-голубе, ледь видиме сяйво погойдувалося за вікном корабля. Розвідники Суража зустріли наш корабель дуже врочисто. Тільки-но ми опустилися на металевий настил посадочного майданчика, який захитався під вагою корабля, вони хвацько підкотили до нас на всюдиході. Із всюдихода вийшли три добрих молодці в червоних чумарках, одягнених поверх скафандрів. За ними вийшли ще три космонавти в розкішних сарафанах,
також надітих поверх скафандрів. Молодці й молодиці несли хліб-сіль на тарелях.
А коли ми зійшли на металеві смуги космодрому, вони наділи нам на шоломи скафандрів вінки із тамтешніх пишних квітів. У нашу честь на базі розвідників було приготовлено урочисту вечерю. Але я так поспішала — потрібно встигнути до ранку, до шостої ранку, коли мама прокинеться.
Я почула, що десь грає музика. За моєю спиною настіж розчинилися двері: музика залунала гучніше. І ось я побачила жінку. Якщо достоту, то раніш я побачила її спину, бо вона щойно закінчила гру й ставила свою віолончель у куток, під стіну. Коли ж повернулася до мене, я просто отетеріла!
Вона була в блакитному платті, з квітами, приколотими на грудях. (Ось квіти, про які я мріяла). Волосся мала чорне. І довгі чорні очі: вони тягнулися від перенісся до виска. Однак і це в неї не найбільша приваба, в багатьох бувають гарні очі. В неї в очах, округ зіниць, буяли пелюсточки квітів. Коли я пізніше розповідала про це матусі, вона від душі сміялася.
- Доброго дня, - привіталась я. Вона простягнула мені руку й міцно потиснула. І я примітила цю дивну особливість її очей: зіниці в неї обрамовані пелюстками розмаїтих суцвіть.
- Здрастуй, - сказала вона. - Мене звуть Рада.
- А мене звуть Діна, - відповіла я. - Радо, будьте ласкаві, допоможіть мені знайти такі квіти, які у вас приколоті на сукні. Я хочу подарувати їх матусі на День Народження.
- Гаразд, будуть тобі квіти.
Ми вийшли з приміщення і пішли площею. На рівному кам'яному плато здіймаються три статуї. Поставлено їх на честь трьох космічних капітанів. Це були великі дослідники й відважені люди. Один із них був родом із Землі, другий - з Марса, а третій капітан народився на Суражі. Пліч-о-пліч ці капітани проходили сузір'я, знижувалися на планетах, на яких знизитися неможливо, рятували цілі світи, яким загрожувала небезпека. Це вони першими подолали джунглі Еврідіки. Це вони відшукали і знищили гніздо космічних піратів, хоч піратів було вдесятеро більше. Це вони висадили отруйний вулкан, що загрожував знищити населення цілої планети.
- Про подвиги цих людей можна говорити цілий місяць, - сказала Рада. А тим часом ми підійшли до будинку Ради. Ми зайшли в сад. Яке розмаїття кольорів і буяння зелені. Рада обережно зрізала квіти, показуючи очима, яку квітку я хотіла б мати.
Ми розпрощалися з Радою, як добрі старі знайомі. Мама, як завжди, була права, коли говорила: «Найбільша вдача - це зустріч з доброю людиною, яка може тебе вразити словом або ділом».
Дорога додому. Я люблю слухати, коли пілоти вмикають рацію і космос, такий пустельний і безмежний, оживає. Ми чуємо, як розмовляють далекі космічні бази і планети, як перегукуються кораблі й автоматичні маяки передають інформацію з ненаселених планет і астероїдів про обстановку, про шляхи метеоритних потоків і пульсуючі зірки.
А ось і Земля! Ранок був прохолодний і свіжий. На вулицях було порожньо, тихо, спокійно. Я йду додому. Щастя переповнює мене: я несу квіти рідній матусі.
Панциру Мар’яна (17 років), місто Нікополь,
школа-інтернат для дітей-сиріт „Гармонія”
|
