Дівчинка ще довго не могла очуняти. Після того, як вона дісталася до першої заселеної планети, вона не бачила ще жодної людини. Тут не було людей. Тут жили інші створіння, мирні та турботливі щодо неї.

То була дитина років десяти. На Землі її називали Анею. Той шок, який їй довелося пережити, навряд чи мине. Вона втратила всіх: і друзів і рідних. А найгірше те, що сталося все за декілька секунд. Усвідомлювати кожнісіньку втрату Ані довелося самотужки, коли вона подорожувала в міжпланетному просторі.

Дівчині дали кімнату зі стінами пастельних відтінків, що заспокоювало Аню. Декілька днів вона могла тільки лежати й дивитися на прозору стелю, всю обсипану яскравими зірками, які мерехтіли маленькими ліхтариками. Дівчинка згадувала, як літніми вечорами матуся читала їй казки, а тоді Ані здавалося, що там десь далеко на дивній планеті їй всміхається маленький хлопчик…

Час спливав повільно і неохоче. Проте все ж одного разу Аня підвелася з ліжка, боязко подивилася на кімнату, тремтячою ніжкою стала на підлогу… Жителі цієї планети піклувалися про дитину. Щоб не тривожити і без того збуджену нервову систему дівчинки, затулили вікно поліетиленовими фіранками.

Аня відсунула штори і прижмурила очі, адже її личко почали цілувати мільйони фотонів сонячної світлової енергії. Через декілька секунд дівчинка до цього звикла, могла спокійно розглядати панораму планети з вікна.

То було дуже прекрасне видовище, від якого Ані перехопило дух. Вона ще не бачила таких великих будинків. Так, на землі вона чула про хмарочоси, проте місцева архітектура була настільки різноманітною, що, здавалося, жодна людина не могла б створити таке. З-поміж тих будівель зеленими руками простяглися до неба сотні тисяч різноманітних дерев. Синіми, червоними, жовтими, рожевими та білими оченятами дивилися на неї фантастичні квіти. А ось і рожева квіточка щойно помітивши у вікні маленьку дівчинку, помахала їй трьома пальчиками свого листочка. Аня усміхнулася: виявляється, тут навіть рослини рухаються! Машини різними траєкторіями перетинали простір з неймовірною швидкістю, а тому нагадували гру різнокольорових комет.

Дівчинка дивилася згори на той світ.

Внизу, як це не дивно, його народ був схожим на фіолетових мурашок. І хоч годі було відшукати двох цілком однакових істот, усі мешканці носили посріблений одяг. Це було необхідно для їхньої планети. Їм не було байдуже майбутнє батьківщини.

З кожним днем Аня все глибше занурювалася в спогади.

… Усі бігли не знаючи куди. То була жахлива картина, яка викарбувалася в свідомості дівчинки. Люди штовхали одне одного. Один розлючений дядько ледь не кинув Аню під машину через те, що вона ненароком стала йому на ногу. На щастя, її долоньку схопила мама, а потім пригорнула до серця.

Важко було спостерігати, як люди у відчаї викидали останні гроші за те що хоча б чимось нагадувало космічний корабель.

Один чоловік роздавав листівки всім, кого бачив, але люди були байдужі до нього а деякі взагалі обкидали його брудною лайкою.

Аня намагалася зрозуміти , що цей дивак намагається сказати… То було щось на зразок розповіді про дітей, які врятують світ, і потрібно лише об’єднатися, не робити зла…допомагати…

-                Мамо, а куди ми йдемо?

-                Думаєш, я знаю?

-                То чому ми кудись йдемо? Невже це нас врятує?

-                Якщо не будеш слухати мене, то я залишу тебе тут.

Аня нервово забрала руку від мами, відчула, як навертаються сльзи.

Мама схилилася.

-                Я розумію, але зрозумій і ти мене найбільше зараз я хочу врятувати тебе…

-                Але ж…

Вони йшли темною вулицею. Ані все нагадувало страшний сон. Їй не хотілося вірити, що ще пів години тому вона смакувала морозиво в кафе. Як там в дитячому садочку її братики Ігорко та Андрійко? Невже вони ніколи більше не зіграють в кінозірок. Ну нехай, з Ігорем було не дуже добре бавитися, бо він часто сварився, але ж він братик, як не як…

Біднесенькі! Зі мною поряд хоч мама, а у них…

Мені почулося, чи щось вибухнуло? Чомусь все стало таким темним?

Мама? Мамо!!! Мамо!!!!!!!!! Ма-му-сю… Аня заплакала

Вмить Земля вибухнула і розлетілася камінням у всесвіті.

Так минуло багато часу і простору, аж доки Аня не приземлилася до планети Парцокла. А до того холодний космос омивав її відчаєм і самотністю.

Згадавши все дівчина сіла в куточку і почала плакати… де зараз її мама, рідні?.. де її дім?

Раптом двері відчинилися і до кімнати зайшли… Андрійко та Ігор. Вони тримали за руку маленьку сусідку Іринку.

-                Ігорчику! Андрійчику!!! Ірусю!!!!!!!! – дівчина не вірила своїм очам

-                О, привіт! Ми тут вже другий день, але нас просили почекати… казали, що тобі ще потрібно трішки очуняти…

Аня того вже не чула. Підбігла до братиків і обняла їх:

-         Як добре, що ви тут!

Хтось підійшов до дівчинки і пригорнув у її. То була мама!

-         Матусю!!!!!! Якби ти знала, як я сумувала за тобою!!!

-         Аню, а вже як я сумувала…

Дівчинка сидить на руках у мами:

-         Мамо, а багато тут людей?

-         Я бачила десь близько сотні, хоча з кожним днем сюди причалюють інші. На скільки я знаю, ти була першою.

-         А як ми врятувалися?

-         Вчені цієї планети розглядають різні варіанти, але найвірогіднішмий той, що нашим «кораблем» була аура

Дівчинка з мамою сиділи коло вікна і дивилися на свій новий дім.

 Бондарчук Надія Василівна

 Львівська обл., Жовківський р-н., м. Дубляни

Керівник літературної студії «Галиця» і письменниця Зоряна Орестівна Гладка